Конфіденційність медичної інформації
Законодавство, що регулює аспекти надання медичної допомоги у пенітенціарних установах, потребує імплементації рекомендацій КЗК, зокрема, щодо забезпечення конфіденційності медичної інформації.
Відправною точкою у врегулюванні конфіденційності має стати позиція, викладена у п. 50 3-ї Загальної доповіді Комітету, згідно з якою ув'язнені повинні володіти таким же самим рівнем конфіденційності медичної інформації, який існує для вільних осіб. Крім того, згідно зі стандартами КЗК захист конфіденційності медичної інформації для осіб з ВІЛ-стату- сом є аксіоматичним, а необхідність отримання згоди засудженого на відкриття свого ВІЛ-статусу є «справою принципу» (п. 31 11-ї Загальної доповіді КЗК). Ця позиція цілком узгоджується з Вказівками Всесвітньої організації охорони здоров'я по основних аспектах здоров'я у місцях позбавлення волі (2006, Відень), в яких вказується, що: «на результати медичних оглядів та аналізів, що проводяться у виправних установах за згодою пацієнтів в рамках клінічної допомоги, повинні поширюватися ті ж вимоги до конфіденційності, що застосовуються відповідно до норм етики в медичній практиці зазвичай».Проект наказу (як і чинний наказ, що має бути ним замінений), тим не менш, передбачає низку норм, які порушуватимуть ці стандарти. Наприклад, згідно з п. 1.15 Проекту Наказу у разі обрання засудженим лікаря з-поза меж установи виконання покарань консультування, обстеження і лікування обраним засудженим лікарем здійснюються в умовах закладу охорони здоров'я ДКВС в присутності медичного персоналу. Це може призвести до таких негативних наслідків:
а) порушення конфіденційності медичної інформації. Перевага лікування нев'язничним лікарем від звичайного лікування в'язничними лікарями серед іншого полягає в тому, що засуджений може без побоювань довірити йому інформацію щодо стану здоров'я, яку він не бажав би ставити під загрозу розголошення немедичному персоналу або, ще гірше, розголошенню серед засуджених (особливо що стосується ВІЛ-статусу, при наявності якого, можливість лікування лікарем не з колонії може бути важливою для бажання засудженого лікуватися, враховуючи побоювання розголошення свого статусу у разі звернення до лікарів колонії);
б) створює підстави для побоювань засудженого у разі бажання здійснити медичну фіксацію слідів насилля або бажання їх продемонструвати;
в) лікар має бути незалежним у способі вибору способів та методів лікування, а присутність інших лікарів може ставати цьому на заваді. Втім, це може і сприяти підвищенню якості лікування тому на такий випадок повинна бути закріплена можливість присутності інших лікарів за умови отримання згоди засудженого та його лікаря.
Така норма не може бути обґрунтована міркуваннями безпеки, наприклад, можливістю передачі заборонених предметів, адже будь-який спеціаліст має проходити обов'язковий контроль на предмет наявності заборонених предметів при вході в пенітенціарну установу.
Згідно з п. 2.23 Проекту наказу документи, що містять відомості про стан здоров'я засудженої особи та надання їй необхідної медичної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей, однак, порядок доступу до медичної документації персоналу УВП визначається окремим наказом керівника цієї установи. Тому для гарантування відсутності зловживань з боку не- медичного персоналу установи слід нормативно закріпити, що доступ до медичних документів персоналу УВП повинен бути винятком та може бути обґрунтований тільки нагальними міркуваннями безпеки та забезпечення режиму виконання та відбування покарання. Разом з тим має заборонятися доступ персоналу до інформації про ВІЛ-статус засудженого, крім випадку його письмової згоди.
3.2.